Щось все частіше і частіше згадується мені приказка: «як тривога – то до Бога, по тривозі – і по Бозі». Чи нажаль, чи на щастя, але з власного досвіду бачу, що ця приказка дуже актуальна для досить невеликої частини людей (з кола моїх знайомих). І справа не в тому, що більшість моїх знайомих не з числа глибоко віруючих християн (хоча є і такі), а справа в тих людях, які після важких життєвих випробувань не бачать, або вперто не хочуть бачити як Господь намагається достукатися до їх сердець… На останніх і хотілося б більше зупинитися.

       У молитвах, які читаються перед сповіддю, мовиться: «Человецы суще, плоть носяще, в мiре живуще, от дьявола прельстишася». Ось життя наша - це духовна школа. Для чого людині дається життя? Життя дається для того, щоб людина тут постаралася потрудитися удосконалити свою душу.