A A
RSS
Головна » Статті » Статті » Проповіді

Що таке рак і «з чим його їдять» (про онко, не про делікатес)

Коли майже щодня бачишся і спілкуєшся з дітьми – це чудово, бо хочеш чи не хочеш, пробуджуються або батьківські відчуття, або згадуєш себе в ті практично безтурботливі часи, коли серед основних завдань на день були питання типу: повчити уроки; з ким-то буду гратися сьогодні; до кого піду в гості; чи щось подібне і порівнюючи себе з теперішніми дітьми, сам собі кажеш «Е-е-е-е-х, а я-то у ваші роки… (далі кожен сам дофантазовує своє)» і відчуваєш щось таке тепле, трепетно-блаженне родом з дитинства. Але коли з тією ж періодичністю бачиш дітей з, так-би мовити, недитячими діагнозами, відчуття дещо інші. В більшості випадків - хочеться кричати... І робити це хочеться не від того, що треба тренувати голосові зв’язки перед власним концертом в опері, чи перед виступом улюбленої команди зі спідвею, і навіть не від складності ситуації, в якій опинилася не тільки сама хвора дитина, але й і її родина. А хочеться кричати від того, що та сама родина, яку спіткало таке непросте випробування, в більшості випадків, до кінця не усвідомлює ту саму ситуацію. Усвідомлення не приходить до, усвідомлення не приходить під час, дай Боже, щоб воно прийшло після. Зрозуміло, що прозоро обдумувати ситуацію  під впливом важкості обставин, що вже реально нависли над головою важко і в більшості випадків рідні опускають руки і повністю покладаються на волю випадку  (тобто тільки при умові дотримання рекомендацій офіційної медицини, в іншому випадку – варто сподіватися лише на чудо). Але обдумувати ситуацію потрібно і, звісно, мова йде не тільки про надважливий фінансовий аспект (неміряно-тисячно-валютне випробування родини) і багатомісячну боротьбу організму дитини як з хворобою, так і з наслідками безлічі хіміотерапій, таблеток, крапельниць і т.п. Це свого роду для всієї родини змагання-марафон із безліччю перешкод. Але за цей марафон деякі люди нас вчать дякувати - як це? хто і для чого? Ці питання роїлися в моїй голові теж і неодноразово безпосередньо стосувалися моєї родини. Марафон долався, Богу дякувати, у всіх «призові» місця.

          Але все-таки – кому потрібен такий марафон, який перевертає все з ніг на голову, змінює такий звичний ритм життя, взагалі вибиває людей з колії? Мабуть, якби не довелося особисто долати власний, особистий марафон-дистанцію з численними перешкодами та випробуваннями, то не було б і що аналізувати – все йшло б своїм звичним, приємним шляхом (назвемо його «зоною комфорту»), все було б як завжди добре, знову ж таки, з мірської точки зору. Така мабуть людська природа швидко звикати до приємного і вириватися із зони комфорту добровільно мало хто захоче, часто навіть і не здатний. Але якщо ми про щось забуваємо чи не знаємо, то це не значить, що забувають про нас… Зона комфорту приємна до певного моменту, поки не прийде час відповідати за обраний шлях і щасливий той, у кого звична зона комфорту співпадала із наміченим Божим планом. З однієї сторони (мірської) себе шкода, бо такі марафони затяжні та важкі, а з другої – якщо без цього «методу вразумлєнія» обійтися не можливо, то може для початку спробувати взяти себе в руки і починати боротися?
Категорія: Проповіді | Додав: Саша (2011-12-31) | Автор: Олександр Гончарук
Переглядів: 1196 | Теги: Віра, рак, боротьба, онко, дитина
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]