| Головна » Статті » Статті » Проповіді |
Вір. Борись. Радій. Дякуй.
 Натхнення написати дану статтю в продовження "Як тривога, то до Бога" прийшло після перегляду документального фільму «Форпост» (режисер Михайло Шадрін). Стрічка про Людей і для Людей. Зазираючи в очі батьків підопічних дітей БФ «Скарбниця надії», рідко побачиш
щось хороше, адже в більшості випадків в душах батьків давно оселився відчай. І
це не дивно, адже умови «безкоштовного» лікування запропонованого сучасним
вітчизняним МОЗом не сприяють позитивному настрою, особливо коли хворіє рідна
дитина та ще й такою недугою, яка примусила оселитися в стінах онкогематології.
Саме оселитися, адже середній строк перебування дитини у відділенні складає
приблизно 9 місяців. Для багатьох хворих дітей палатні стіни стають ріднішими
ніж кімнатні батьківські. Саме тому волонтери БФ «Скарбниця надії» прикладають
свої зусилля для того, щоб не тільки спільно побороти недуги дітей, але й спробувати
забезпечити їх перебування і побут в дитячій онкогематології РОДЛ максимально
наближеними до звичних.
Церква нам радить долати тернистий шлях з операціями, «хіміями», «опроміненнями», катетерами, таблетками, безкінечними аналізами - максимально спільно з Богом. А коли цей бар’єр буде подолано – не складати руки, а навпаки, саме час докладати нових, ще більших зусиль для продовження розпочатої боротьби. Досить часто буває так, що переможений ворог просто відступає на деякий час для підготовки нової нищівної контратаки і в наших інтересах попередити її, або бути до неї максимально підготовленими. Однозначно, в онко-війні дуже бажано залучати духовну «артилерію» – і тут важливо стояти до останнього, а не по принципу «допомогло – то й добре, дякую». І відверто скажу, мені досить дивно і прикро бачити споживацьку поведінку більшості батьків по відношенню до духовного озброєння і усвідомлювати мою власну беззубість в цьому напрямку. Можливо так казати не можна, але онкогематологічне відділення РОДЛ вже давно для мене стало ніби холодним душом. Озираючись на свої житейські суєтні проблеми, з сумом констатую, що значна частина свого дорослого свідомого життя витрачалася, так би мовити, в холостому режимі. Дорогоцінний час свого швидкоплинного життя витрачався бездумно та егоїстично. Але хотілося б зупинитися на героях стрічки «Форпост». Віра без діл є мертвою – істина, якою живуть Люди – головні герої фільму. Вони не живуть по принципу «як тривога – то до Бога, по тривозі – і по Бозі», бо вони усі щиро вірять. Так, на перший погляд може здатися, що герої фільму постійно перебувають в тривозі, а тому їхня віра така палаюча, адже у о. Михаїла неймовірна відповідальність на плечах за підопічних; а деякі діти з самого народження мучаться… Але якщо ми будемо щиро вірити і уповати на Бога, що Він нас не покине, що Він обов’язково допоможе здолати наші життєві дилеми, і просто радіти життю як безрукий отрок Степан (на фото), то так воно по вірі нашій і буде. Зрештою, просто не хочеться, щоб наша віра палала тільки після того, як Бог явно втрутився в наше життя... Після побаченого в «Форпості» як підопічні о. Михаїла (140 дітей притулку та братія монастиря) та інші герої стрічки з дитячих будинків та спец. закладів радіють кожному новому дню свого життя (в деяких випадках неповноцінного і нетривалого), хочеться сказати усім тим у кого трапилася біда: Вір. Борись. Радій. Дякуй. Усім приємного перегляду документального фільму «Форпост», бо як кажуть: «краще один раз побачити…». Зробити це можна за посиланням. | ||||||||||
| Категорія: Проповіді | Додав: Саша (2012-03-17) | Автор: Олександр Гончарук | ||||||||||
| Переглядів: 1072 |
| Всього коментарів: 0 | |
Block title
Програма підтримки
Стань донором
