Ще десять днів тому все було інакше. Ми приходили до Назарчика Манайло в будинок дитини, раділи як діти, коли бачили, що наш малюк вже такий дорослий і такий гарний. Назарчика мали всиновлювати і з дня на день забрати до нової сім’ї. Як грім серед ясного неба, новина по телефону: «Назарчик у відділенні із підозрою на рецидив». 
   Як ми сподівались на диво усі минулі вихідні! Проте дива не сталось. Читати далі...

   Наш дорогий малюк Назарчик Манайло успішно завершив лікування!
   Зараз, коли я згадую довгий шлях, який ми пройшли, мені здається, що це все відбувалося не з нами. Але Господь дав нам сили пліче до плеча пройти шлях, довжиною в дванадцять місяців, шлях від Великодня до Великодня. Господь дав хлопчику десятки незнайомих волонтерів, тисячі жертводавців, які допомагали купувати ліки та оплачувати працю няні.

Якби маленький Назарчик умів говорити, він сказав би мамі, що у нього в животику росте щось чуже і потворне, сказав би, що це чуже стискає зсередини, немов сталевими лещатами. Назар сказав би мамі, що йому болить… І тоді, можливо, мама не спостерігала би із здивуванням, як у її хлопчика все росте і росте живіт, а забила б на сполох, стукала б в усі двері і шукала допомоги своїй кровинці.

  Якби мама Наталя не залишилась сама без мами у чотири роки, то, мабуть, було б кому її навчити, як правильно доглядати за дитям, і було б кому їй сказати, що коли живіт у маляти більше самої дитини, то до лікаря треба бігти, не те щоб іти… І тоді, соціальній службі не довелося б забирати маленького і хворого Назарчика у мами і везти його у далекий і зовсім чужий дитячий будинок та лікарню.