Вперше я побачила її два тижні тому на коридорі онкогематологічного відділення. Дівчина-підліток з цікавою стрижкою. Вона сиділа в інвалідному візочку і було помітно, що ліва нога дівчини не згинається. «Саркома» - промайнула в голові страшна думка, але я тут же внутрішньо відмовилась від цієї здогадки. Не можна на кожну нову дитину, яку бачиш у відділенні, накладати тавро онкологічного діагнозу. Можливо, вона лежить в травматології, а сюди заглянула на хвильку провідати когось знайомого? Так буває, я знаю, я бачила таке. І зачіска в дівчини гарна. Зазвичай дівчат, в яких має випадати волосся від хімії, стрижуть коротенько і негарно, машинкою для стрижки.

    Через  декілька хвилин лікар руйнує мої сподівання. «Ви вже бачили дівчину на коридорі? Новенька дитина. Саркома стегна з метастазами в легенях. Лягає на наступну хімію до нас, бо в Інституті раку зараз немає місць». Мій логічний ланцюжок розпався. Саркома. Це означає дуже довге лікування. Орієнтовно півтора роки: курси хімії, операція про видаленню пухлини, знову курси хімії. Скоріше всього треба буде дуже дорогий ендопротез, вартість сучасного протезу біля 100 тисяч гривень.

    Наступні декілька днів постійно почуваю себе як солдат, який стоїть на варті. Солдатові не можна спати. Мені не можна прикипати душею до однієї дитини.

   Солдата, який заснув на варті, покарають. Якщо я прикиплю душею до якоїсь дитини, буде боляче, я не зможу спокійно, виважено писати новини про цю дитину, не зможу нормально спілкуватися з нею. Я вже знаю як це буває, коли прикипаєш до однієї дитини і потім не можеш тижнями, місяцями нормально думати. Я знаю, що моя «слабкість» - підлітки, тому намагаюся тримати дистанцію.

    «Не спати!»  - та ніч довга, в солдата самі по собі закриваються очі. Йду в лікарню знайомитися, адже дівчина вже лягла в відділення і їй потрібна допомога. Дівчину звати Люба. В грудні їй виповнилось 13 років. Важкий вік. Дуже важкий. Діти, які захворіли раніше, ще мають шанс хоч на рік-два повернутися в дитинство після завершення лікування. В підлітків цього шансу вже немає. Вони вже дорослі. Хвороба забрала їх дитинство, кинувши, ніби насміхаючись, на здачу лише біль та сльози. Люба розповідає, що дуже любить географію і фізкультуру, любить співати в хорі. «Вірніше, любила до хвороби»,- уточняє дівчина. По телевізору показують дітей з синдромом Дауна і Люба з захватом розповідає мені, що в них по сусідству живе дівчинка з такою хворобою, що це чудова, щира, добра дитина. В Люби болить коліно, поки дівчина розмовляє, вона на декілька хвилин забуває про хвору ногу. Як тільки розмова обривається, вона знову починає терти ногу, крутиться на ліжку, безкінечно змінює положення тіла.

    «Не можна спати на варті!» - хоч в коридорі майже темно і важкий автомат тягне плече донизу. Не можна прикипати до дитини. Далі вона поїде на лікування в Київ, попереду ще дуже довга дорога, яку треба пройти поруч з нею зі спокійною головою. Лікар попросила закупити супровідні препарати на хімію. Дзвоню до мами, піднімає трубку сама Люба. Хриплий, ніби надломлений голос. Вона цього не каже, але я чую, що їй погано. «Мамі треба було сьогодні вийти роботу, вона залишила мені свій телефон» - коротенька розмова, після якої я розумію, що ліки треба замовляти, не узгодивши з мамою. Сідаю на телефон. Шукаю Уромітексан, який зник з аптек. Без цих ліків хімію не почнуть. А відкладати хімію не можна. Треба шукати. Треба забути, що зараз п’ятниця, вечір. Дякувати Богу, ліки знаходяться, позичаються, беруться в аптеці під чесне слово.

    «Не спа….» Через тиждень розумію, що я вже прикипіла до неї всією душею. Не відірвеш, не перекреслиш. Вона в думках, вона в молитвах. Приходжу в лікарню, щоб її сфотографувати. Люба змучена, нога болить, страшна блювота. Прошу її одягнутися для фотографії, зав’язати хустинку. Декілька фото - і вона знову лягає в ліжко.  Розмовляти не хоче, тільки тихенько дякує за подаровану нашою постійною помічницею книжку. Через два дні ще гірше. Люба лежить, відвернувшись до стіни, і постійно стогне: «Болить, болить, боли –и-и-и-ть… Хочу додому…». Господи, яка важка ця дорога!!! Боже Мій, як їй допомогти???

   Будь ласка, допоможіть Любі! Допомога вкрай необхідна. На сьогоднішній день маємо борг перед аптекою за Уромітексан, Гепасол-нео та Альбумін – це 2000 гривень. Крім того, маємо ще один список ліків, які треба купити вже зараз:
Еменд – 1 упак
Солю-медрол – 4 фл.
Орнітокс пак – 3 упак.
Дексалгін – 1 упак.
Кетанов - 1 упак.

   Вартість цих препаратів  1580 гривень. Разом 3580  гривень, які треба вже «на вчора».

   Любочка зараз проходить третій курс передопераційної хіміотерапії. Порівняно з тим, який стан був у дівчини перед початком лікування, їй вже краще, але до одужання ще дуже довго. Без допомоги добрих людей родина не впорається. Тато дівчини працює охоронцем на складі, мама  - роздавальницею в їдальні в дорослій обласній лікарні. Родина виснажена попереднім лікуванням, всі кошти батьки витратили ще до того, як в дівчини був встановлений онкологічний діагноз.

   Будь ласка, моліться за дівчину. Вона хрещена в УПЦ МП під іменем Любов.

Адреса: Рівненський район, с. Городище

Телефони:
Мама Вашкевич Марія  096 92 067 59
Координатор Рева Мар’яна 098 45 26 916

Реквізити для допомоги:
БФ "Скарбниця Надії"
ЗКПО 37685693
26009336789200
АТ "УкрСиббанк"
МФО 351005
Призначення платежу - Добровільна пожертва для Вашкевич Любові