Це не оповідання і не стаття. Це фрагментарний опис швидкоплинного життя. У нього два епіграфи: старе китайське прислів’я «Щоб ти жив у часи перемін!» і рядок із чудової пісні Ю. Левітанського: «Что же из этого следует? – Следует – жить!» Отже, навіть у часи перемін — будемо жити.

У січні, на свій день народження, я зі сміхом сказала, що в цьому будинку в центрі Сімферополя я народилася, прожила всі свої 47 років і, певно, тут помру. У середині лютого мої дорослі діти обрадували новиною, що в нашому домі з’явиться нове покоління сім’ї — сьоме покоління кримчан. А на початку березня я усвідомила, що треба виїжджати…

З’ясувалося, не так уже й багато речей потрібно людині. Набір одягу, який можна по-різному комбінувати, трохи посуду, постіль. Ноутбуки – у них робота. Книжки… Із домашньої бібліотеки у 2000 томів із нами поїхали близько 40: тільки те, що потрібно для роботи, без чого вже й не мислиш свого життя. Сімейні фото залишили в мами. Й ось я стою над коробкою, у якій майже 700 листів. Далекого 1986‑го мій чоловік пішов до армії. Розлука була нестерпною, і ми писали одне одному листи. Майже щодня. Півтора роки.

Ми спалили їх, розклавши багаття у дворі.

– А що з квартирою?

– Не думай. Вважай, що в неї влучила бомба.

Я не згадую про цей діалог зараз, зустрічаючись із переселенцями з Донбасу…

*

Куди їхати? Син сказав, що переведеться на навчання до Острозької академії. Ну, що ж, сім’я має бути разом. Який там найближчий обласний центр? Обласний — тому що для роботи потрібен швидкий і достатньо дешевий Інтернет. Місто Рівне виглядало цілком привабливо через об’єктиви веб-камер. І тут довкола нього почали складатися і з’ясовуватися такі обставини, яких несила було проігнорувати. Так було обрано нову малу батьківщину. На щастя, виправдала себе й теза: «Спершу ти працюєш та репутацію, а потім репутація працює на тебе», — і чоловік дуже швидко знайшов роботу. Тепер уже й тут починається: «Ой, а ми вашого чоловіка по телевізору бачили!» Ну, правозахисна діяльність — вона така…

Місто Рівне саме по собі вартує окремої розмови. Я рада, що ми приїхали саме сюди. Якби не причина переїзду, можна було би сказати, що я щаслива тут опинитися. І вдячна нашим тутешнім друзям, які допомогли з переїздом, житлом, харчами на перший час і деякими потрібними в господарстві речами, продовжують допомагати й зараз. Я вдячна мешканцям міста, які всіляко стараються полегшити життя вимушеним переселенцям. Вдячна й самому місту – з ним у нас, здається, взаємна закоханість… І хоча перед приїздом до Рівного ми тиждень пробули в Дніпропетровську й залишились у повному захваті від цього міста, та жити у великому промисловому центрі я би не змогла.

*

Отже, ми виїхали. Син кілька тижнів бігав різними містами України, невістка тимчасово перебралася назад до мами. Перша половина вагітності минала тяжко, падав тиск, жахливо боліла голова… Ми «готували ґрунт» для їхнього переїзду до Рівного і вважали, що син спробує влаштувати собі робоче місце, перш ніж нести документи до вишу. Він щось упевнено казав мені по телефону, але якийсь хробак мене точив зсередини, адже мати знає, коли дитина пробує її надурити… І нарешті виразно пролунало: батальйон «Азов». «Мамо, невже ти вважаєш, що я вивчатиму культурологію, коли у державі війна?..»

Друг, який залишився в Криму, людина, що пройшла Афганістан, побачивши по українському ТБ передачу про батальйони добровольців і впізнавши нашого сина навіть під балаклавою, кричав у телефон: «Ви що, не могли йому заборонити??? До батареї прив’язали би!» — «Хлопчик виріс», — відповідали ми…

Подруга з Пітера, одна з нечисленних росіян, хто підтримував нас увесь цей час, зі слізьми на очах каже: «Люди, я ТАК пишаюся вашою сім’єю». Вона — знає. Вона працює у благодійності для дітей з онкологією так само довго, як і ми. Понад 15 років. Вона знає, що наш син хворів на лейкемію, що після хіміотерапії він — «білобілетник» і не підлягає призову в армію…

«Мамо, та у нас дві третини батальйону — гуманітарії і білобілетники, які ніколи в армії не служили. І кримчан чоловік п’ятдесят».

*

Сьома ранку. Сонний чоловік виходить у кухню, де я сиджу за комп’ютером ось уже дві години.

– Не можеш прокинутися?

– Ага…

– Зараз прокинешся. «Азов» бере Маріуполь.

…О третій годині дня прийшла СМСка: «Живий».

*

Потім були Новий Світ, Мар’їнка, Іловайськ… Я пишаюся, що потрапила до того короткого списку мам, які знають, де насправді перебуває їхній син. Щоразу плачу, коли в новинах чути: «Ще кількох невідомих захисників України поховали в Дніпропетровську». Адже цих хлопців хтось чекає, хтось шукає. І я дуже хочу попросити жінок, дружин, матерів, сестер: не читайте своїм близьким нотацій у телефон, не скандальте, не влаштовуйте істерик. Людина, яка йде в бій, має бути максимально зібраною і спокійною: це набагато підвищує шанси залишитися живою. Воїн має знати, що вдома його люблять і чекають — і тоді він зробить усе, щоби повернутися, і повернутися з перемогою.

Нарешті я забираю з Сімферополя нашу дівчинку. Хлопчика відпускають на кілька днів — побачитися з дружиною, влаштувати її на новому місці. А потім знову очікування СМСок і дзвінків, моніторинг новин із зони АТО, вирішування якихось побутових проблем, які в цій ситуації блякнуть і стають геть неважливими.

Ближче до народження дитини син приїхав надовго. Почалися приємні клопоти приготувань до появи нового члена сім’ї. І все було би чудово, але… Людська дурість, підлість і жадібність є повсюди. Обласний рівненський перинатальний центр, у якому невістка стояла на обліку з моменту приїзду. Лікар сказала: почнуться пологи — беріть таксі й одразу сюди. А в підсумку о першій годині ночі вагітна жінка, яка народжує, опиняється на вулиці, бо дві вівці, які втратили совість, презирливо кинувши: «Знову переселенці…» — заявили, що в них народжують «тільки за попередньою домовленістю з лікарем». Син спершу хотів показати посвідчення учасника АТО, та потім подумав: а інші, у яких такого немає? Їх просто виставили на вулицю й зачинили двері. У листопаді. Уночі. Навіть не дозволили почекати всередині, коли приїде таксі. Зрештою мій онук народився в тому самому міському пологовому будинку № 2, від якого нас усі відговорювали. Невістку прийняли відразу ж, не поставивши жодного зайвого питання. Дуже зраділи, коли з’ясувалося, що чоловік хоче бути присутнім при народженні. Були уважні, усе пояснювали, розказували й показували. І син, який, чесно кажучи, побоювався цього процесу, потім захоплено кричав мені в телефон: «Мамо, вони так прикольно міняють колір після народження!»

*

Я не знаю, що буде далі в нашій країні й у нашій сім’ї. Знаю тільки одне: хоч би які неприємності звалювалися на нас, зрештою завжди з’ясовувалося, що це було нам на користь. Господь усім керував. І я знаю, що в нашій країні також усе буде гаразд — треба тільки довіритися Господу і йти за Ним, а Він нас не полишить. Ніколи.

Слава Богу за все.

Марина Новицька

Сімферополь-Дніпропетровськ-Рівне 

Джерело