Я мовчу, щоб не засмучувати її ще більше, але в мені все кричить: це неправильно, так не повинно бути! Людина не повинна відчувати БІЛЬ, людина має право прожити свої останні дні і померти гідно.
 
   Зараз, через кілька днів, я пишу цю статтю, і в голові спливає безліч ситуацій, образів і спогадів. Напевно, це пов'язано з родом моєї діяльності, завдяки якій я стала помічати такі випадки. Але головне, мені здається, що я не сприймаю це як норму, як неминучість. Я вірю, що може бути інакше, що страшний діагноз - ще не вирок на муки, а всього лише тимчасове обмеження нашого життя. Що можна буде прийняти вчасно таблетку морфіну і займатися повсякденними справами, не чекаючи приїзду швидкої допомоги - як спасіння. Що можна жити гідно, спілкуватися з родичами, друзями, встигнути закінчити все, що хотів. Зробити те, про що мріяв, і на що ніколи не вистачало часу.
 
   Тиждень тому в хоспісі в Німеччині померла знайома моїх друзів. До останнього вона будувала плани: видати книгу своїх перекладів, дзвонила друзям і знайомим. Розумна, талановита, вона сперечалася з чоловіком про літературу, обговорювала мистецтво. До останнього!
 
   У цей же самий час в нашій країні десятки людей вмирають у страшних муках. Людей, життя яких, як і життя їх близьких, схоже на пекло. А потім страшне слово: «відмучився».
 
   В лютому місяці в Преображенському соборі відспівували мою викладачку. Величезна кількість людей: студенти, викладачі, свічки і слова молитви - стримувати ридання було важко. Я згадувала струнку жінку з м'якою усмішкою, що летить ходою спускається по сходах з папкою малюнків в руках... Олену Василівну, яка посміхаючись, щось пояснює і підправляє у твоєму малюнку. Але в труні лежала бабуся. Страшна хвороба і біль змінили прекрасне обличчя настільки, що впізнати її було практично неможливо, і навіть смерть не згладила сліди мук, які вона пережила в останні тижні. Це було жахливо. Усвідомлення, якого болю зазнала 52-річна жінка було страшніше, ніж її смерть ...
 
   Чому не можна знеболювати, що б людина так не страждала від болю? Чому в нашій країні така важка ситуація зі знеболювальними засобами: немає морфію в таблетках, обмежена доза морфіну на добу, чому тільки лікарі швидкої допомоги можуть його вколоти, чому так складно отримати рецепт на знеболювальні і він дійсний протягом трьох діб?.. Адже це все можна змінити.
 
   Коли я розповідаю про це, то чую звичайно три основних аргументу: «ми нічого не змінимо», «знеболюючі - це наркотики, і наркоманів стане набагато більше», «мене це не стосується, у мене немає таких знайомих».

   Якщо сидіти мовчки, склавши руки, і нічого не робити - точно нічого не змінитися. Ніколи. Для того що б щось змінити, треба про це як мінімум - говорити. А краще, щось для цього робити. Кілька років тому в нашій країні слово «волонтер» нікому ні про що не говорило. Благодійних організацій було одиниці, і до них ставилися як до «корита для «відмивання грошей». Зараз у кожному великому місті є кілька активно діючих фондів і організацій, є величезна кількість людей, готових безкоштовно віддавати свій особистий час, якщо це комусь може допомогти. Значить, якщо щось робити, все можна змінити. Головне - не мовчати!
 
   А про наркотики мені, здається, взагалі безглуздо щось говорити. Незважаючи ні на що, наркомани в нашій країні є, і їх кількість не стає меншою. Але трапляється, що родичам хворих людей доводиться купувати у наркоторговців заборонені ліки, щоб хоч якось полегшити останні дні життя рідної людини. Ось це страшно!
 
   «Мене це не хвилює...» Ти не знаєш, що буде завтра, і не дай Боже це торкнеться твоєї родини або друзів. На сьогоднішній день населення країни 45 млн., а щорічно людей що потребують знеболювання 480 тис. (дані досліджень, проведеного міжнародною правозахисною організацією Human Rights Watch) - це кожен сотий. У наш час, коли коло спілкування величезне, коли в соціальних мережах кількість друзів перевалює за 1000, майже у кожного є знайомий, якому потрібно знеболювання.
 
   Не будь байдужим сьогодні. Не залишайся осторонь. Постав свій підпис, розкажи знайомим, зроби посилання на своїх сторінках у соціальних мережах. Можливо, саме твоя участь буде вирішальною.
 
www.stopbil.in.ua
 
   Дописую статтю, перечитую вголос і вношу правки. За сусіднім столом сидить Оксана. Кілька років тому її свекруха померла від раку, але ми ніколи не говорили про це. Вона не хоче згадувати, а я не лізу з питаннями. «Моїй свекрусі сказали, що проживе всього пару місяців, а прожила дев'ять. Швидка приїжджала раз на добу і робила величезну дозу, після якої вона не тільки страждала від болю, але ще додавалися й ломки... Це був жах. Не дай Боже нікому».
 
   Я проти БОЛЮ. Я не хочу, щоб «догляд» людей і життя їх близьких перетворювалися на жах. Я мрію, щоб проблема зі знеболенням в нашій країні була вирішена. А ти?