Іноді мені здається, що так не буває. Коли я приходжу в наше онкологічне відділення, то час від часу я відчуваю себе в паралельному вимірі. Іноді я не можу себе заставити повірити, що маленькі діти можуть так важко хворіти! Не можу повірити, що діти місяцями лежать в лікарні, знають на пам'ять назви багатьох препаратів і розповідають мені дорослій, яка норма гемоглобіну. Іноді мене накриває хвиля жаху і тоді мені здається, що я прийшла не в лікарню, а в кінотеатр на поганий фільм.  Зараз фільм закінчиться, я піду додому і забуду про ці страхіття. Та фільм не закінчується, він продовжується безкінечно, тільки герої міняються. Я іду додому в свою сім'ю, до своїх дітей. Проходить день, два, максимум тиждень і я повертаюся. Так триває вже два роки. Я повертаюся, тому, що вірю — з Божою допомогою зможу принести в цей паралельний світ хоч би частку світла. 

   Але в цьому паралельному світі є й інші речі, які вражають мене не менше. І я ніяк не можу повірити, що так буває. Раніше я була впевнена, що за щоденними проблемами люди не помічають біль ближнього. Слава Богу, я помилялася! Люди телефонують щодня, допомагають хто чим може.

   Два роки тому я думала, що знайти 1000 гривень для хворої дитини - це нездійсненне завдання. Зараз я точно знаю, що добрі люди обов'язково допоможуть. Таку суму можна зібрати за день, а можна і за п'ять. Якщо у нас є тиждень, то я можу спокійно сказати мамі: «Не переживайте. Не обіцяю на 100%, але швидше за все таку суму добрі люди пожертвують».

   Раніше мені здавалося, що знайти в столиці людини, яка буде зустрічати пробірки з кістковим мозком або кров'ю дітей і передавати їх в лабораторію, буде дуже складно. Виявляється, такі люди є! Будь-коли, будь то робочий день чи вихідний, наш добрий ангел Сергій, волонтер Охмадиту, зустрічає наші передачі, передає нам ліки, домовляється про обстеженнях для дитинки без мами. А недавно у нас в Києві з'явилася ще одна помічниця. Марина вже кілька разів передавала для наших діток іграшки, пледи, підгузки, збирала гроші на форумах, і поступово «втягнулася» настільки, що вона вже встановлює скриньку для збору пожертв на виставці і навіть допомагає нашим батькам купити квитки на літак.

   Мені іноді здається, що не можуть молоді мами, які носять під серцем дитину, приходити в онковідділення і проводити заняття з арт-терапії. Тим не менш, троє наших волонтерів приходили в гематологію навіть в 20-градусний мороз із солідними животиками, не боялися дихати хімією, приводили з собою своїх старших діток.

   Мені часто здається, що діти в дитячих будинках черствіють душею без родинного тепла. Але майже всі наші скриньки для збору пожертв зроблені руками дітей з дитячого будинку. Ці діти розуміють, що вони теж можуть допомогти ближньому, вони постійно запитують про діток в гематології і від хороших новин у них на обличчях з'являються світлі посмішки.

   Коли на чергове свято у відділенні з усіх кінців нашого маленького містечка одна людина везе торт, другий - фрукти, третій - подарунки, а четвертий - кульки, я розумію, що цей світ не паралельний. Він реальний. Він зовсім поруч. У ньому дуже багато болю. Але в наших руках унікальна можливість принести в цей світ трішки світла. І нехай цей світ буде всього лише свічкою у темряві. Можливо, саме така свічка допоможе запалити в чиїхось душах вогонь віри в добро, в людей, в Спасителя . В наших душах в першу чергу