Пригадуються мені події не так далекого 2010 року, коли по виразах облич моїх близьких можна було з легкістю здогадатися про їхні думки: «чому це лихо нагрянуло саме в нашу родину? За що нам таке? Що нам тепер робити?». Щось приблизно таке першим виникає в головах більшості людей в ті хвилини, коли свідомість більш-менш повертається після шоку, отриманого від почутого діагнозу. На перший погляд така ситуація може здатися глухим кутом і для більшості українських родин це більше ніж реалії, нажаль. Хочеться тішити себе думкою що це все сон і наступного ранку все повернеться на свої місця і онкохворий відкриє очі в своїй затишній кімнаті, а не в лікарняній палаті і відчує себе абсолютно здоровим, як раніше... Але зовсім недавно нібипролунав грім серед ясного неба і з’явилися тривожні грозові чорні хмари, які нічого доброго не віщують. Так, почути діагноз «рак» - це завжди несподівано. Батьківське серце по-особливому стискається, починає боліти та тривожніше пульсувати, коли діагноз постановлено дитині і необов’язково своїй. Мимоволі усвідомлюєш що самостійно боротися з цією хворобою – це як голими руками дертися не скелю. Непідйомні суми, необхідні для лікування здаються просто захмарними та нереальними для бюджету всієї родини. А в тих умовах, що створені сучасним вітчизняним МОЗ та державною системою загалом, до фінансової проблеми (детальніше наприклад тут ) додається проблема доступності ліків в Україні. Адже для того, щоб ефективно боротися із раком, хвора дитина має бути своєчасно забезпечена і ліками, і необхідними витратними матеріалами, яких на сьогодні у відділеннях лікарень нема (детальніше тут). Коли необхідно терміново надавати хворій дитині кваліфіковану, швидку та якісну медичну допомогу, батькам треба думати яким чином і де дістати спочатку кошти на лікування, а вже потім де діставати необхідні препарати (детальніше тут) та супутні допоміжні матеріали…

Але стіну пробити треба – за нею новий світ, нова дорога, нова доля. Зібрати усю мужність у кулак та боротися наперекір усьому – в першу чергу наперекір державі, яка зазвичай керується статистикою, в дива не вірить, а більше любить вішати клеймо і як кажуть в народі - ставити хрест; наперекір рідним, які в більшості випадків звикли сліпо довірятися офіційній медицині і відповідно намагаються допомагати з опущеними руками, відчаєм і мокрими очима; та й зрештою наперекір собі, а швидше своїй байдужості в різних її проявах. Так, сльози, які проливають рідні онкохворого, наповнені страхом, відчаєм, душевним болем, співпереживанням і вони є найщирішими, але одними сльозами ділу не зарадиш…