A A
RSS
Головна » Статті » Події » Новини відділення
новини відділення, або Один день з життя волонтера
       Це розповідь про один день з життя нашого відділення. Цей день був для мене настільки яскравим, що не розповісти про нього було б, мабуть, неправильно. Ця розповідь буде про дітей з нашого відділення, і про волонтерів.

       На жаль, сьогоднішній день, як і багато інших днів, розпочався з однієї думки: «Я втомилась». Тільки не подумайте, що це моральна втома. Ні! Я дуже втомилася фізично. І термінової, і щоденної рутинної роботи в фонді настільки багато, що вранці фізично важко взяти себе в руки, розплющити очі. Але мої діти вже встали, потрібно готувати сніданок старшому синові, збирати в садочок молодшу доньку. Змушую себе вставати. Поспішаючи,  снідаємо і вилітаємо з дому.

       Робочий день починається як завжди. Новини по телефону, новини в інтернеті, паперова рутина. Настирлива думка: «Ну коли ж у нас буде інший бухгалтер, який буде нормально займатися тільки документами і звітами, а не так як я незрозуміло чим?». Підтримує діловий робочий тон колега Аня. У неї роботи не менше ніж у мене, та ще й посада директора фонду зобов'язує, вона не розклеюється так як я. Одним словом, тримаємось, боремось, йдемо вперед. Гаразд, досить філософствувати, час бігти в лікарню.

       Напередодні ми домовились зустрітися в лікарні з начальником відділу міграції. Служба пройшла реорганізацію і розпочала свою роботу з 1 серпня. Працівники служби вирішили почати роботу з доброго вчинку. Ми домовились про те, що колектив служби пожертвує денний заробіток Максимкові Басистому. Я очікувала, що все буде шумно і помпезно. Але мої очікування не справдились. У дверях відділення зустрічаю двох симпатичних жінок - начальник відділу та її підлегла, ніяких журналістів і фотоапаратів. Йдемо в палату до Максимка. Жінка легко і невимушено знайомиться з татом Петром, розпитує про лікування. Тато хлопчика може розповісти багато чого, але сьогодні він більше всього говорить про те, що попереду ще більше року лікування, що лікування дуже дороге і про те, що раніше за сімейними клопотами, дрібними негараздами він не відрізняв справжніх проблем від вигаданих. Зараз, в лікарні, все життя змінилося. Я бачу, що гостя щиро хоче допомогти хлопчикові, вона залишає татові номер свого телефону і просить телефонувати, якщо буде щось потрібно. З Максимком у них зав'язується окрема розмова. Хлопчик розповідає жіночці, що він дуже хоче іграшку комбайн. Тьотя обіцяє купити, каже що вона в комбайнах не розбирається і просить Максима намалювати, яку саме машинку треба купити. Максимко обіцяє допомогти. А жінка в свою чергу дає урочисту обіцянку - коли Максимкові виповниться 16 років, вона з радістю видасть йому паспорт з самим «козирним» номером. Здається, вони подружились. На завершення візиту - подарунок 7000 гривень в конверті і ящик з цукерками. Саме ящик, а не коробка. Треба було бачити щасливі очі хлопчика, коли йому вручили таку кількість смачного чорносливу в шоколаді! Максимко пригощає всіх цукерками і ми разом виходимо з відділення. Жінка пропонує покатати хлопчика на машині, знову бачу промінчики щастя в дитячих очах!

       Максим з татом поїхали кататись, а я повертаюсь до відділення. Дітей дуже багато. Як правило, перед трьома вихідними багатьох дітей виписують додому, але сьогоднішній день - виключення з цього правила. Заходжу в палату до Діми Ляшука. Я давно не бачила хлопчика, він дуже виріс. Діма зараз приймає преднізолон, постійно просить їсти. Мама засмучена, у хлопчика виявили гепатит В. Попереду у них ще третій протокол хіміотерапії. Слава Богу, з грошима ситуація поки не критична. На рахунку фонду зібрано 12 тисяч гривень для Діми. Мама сподівалася, що ці гроші не будуть використані і після завершення лікування вона зможе їх передати іншим дітям, але у зв'язку з гепатитом ситуація змінилася. Коли думаєш про Діму, одразу згадуєш про його ровесника і колегу по нещастю - Сашу Мартинюка. Хлопчики найменші в нашому відділенні, вони разом лягли у лікарню і проходять хімії паралельно. Слава Богу, у Сашка ситуація з лікуванням трошки краща, він пройшов трохи далі і зараз кілька днів відпочиває вдома.

       Наступна палата - Лідочки Легкобит. Малеча приїхала з бабусею вже на другу хімію. Настрій хороший, дівчинка дивиться мультики, бабуся старанно заповнює всі необхідні документи для передачі ліків і дуже турбується, що у неї через нервування зіпсувався почерк. Вона каже, що людям буде незручно розбирати її каракулі. Мене завжди вражають такі дрібниці. У людини в такій ситуації вистачає моральних сил переживати за інших, незнайомих людей! Величезне спасибі благодійним фондам «Сподіваюся і вірю» за 3 флакона ТеваГрастіму і «Допоможи дитині» за закупівлю майже всіх необхідних препаратів хіміотерапії на три курси хімії. На жаль, заступити на хімію сьогодні не вдалось, після обіду у Лідочки різко піднялась температура до 39. Дівчинці призначили антибіотик, до вечора Ліді стало краще і вона навіть взяла активну участь у заняттях з арт-терапії.

       Йду в наступні палати, але у відділенні зустрічаюсь з нашими «випускниками». У маленькому коридорчику шумно, зібралися лікарі і «випускники». Всі обговорюють новину - Тетянка Янковець вступила до медичної академії. Росте гідна зміна, буде кому передати фонендоскоп! Відразу ж звучать суворі слова лікаря: «Берегти себе, нормально харчуватись!». Нескінченні слова подяки від мам, сльози в очах і відверті слова лікаря: «Ми кожну нашу дитину пропускаємо через своє серце». А я й забула! - сьогодні ж четвер.  «Випускники» приїжджають на аналізи, вранці здають біохімію, а потім до 14 години чекають результати. Як вам пеказати словами ту радість, коли бачиш цих дорослих дітей? Два-три роки тому вони лежали так само тут, лисі і бліді, під нескінченними крапельницями, а зараз ось вони, наші переможці! Спускаємося в кафе і довго-довго розмовляємо, згадуємо, радіємо, сміємося. Через який біль всім їм довелося пройти, щоб ось так сміятись! Ще одна дівчинка буде медиком - Олічка Новосад вступила до медучилища. Юра Шупик вступати вже нікуди не збирається, він обожнює свою роботу ді-джея і, крім того, постійно зайнятий налаштуванням комп'ютерів. Звичайно, цим діткам ще потрібно боротися за своє здоров'я. У дівчат гепатит, а Юра постійно приймає дорогий препарат Глівек. Але найголовніше, слава Богу, всі вони живі!

      Знову повертаюсь у відділення. Йду знайомитись з новенькою дівчинкою Василиною Мелещук. Дівчинка приїхала до нас з Ковеля Волинської області на опромінення на лінійному прискорювачі. Лікар попереджає, що Василинка важка... Заходимо в палату, дівчинка лежить під ковдрою. Лікар каже: «Василинка, до тебе прийшла відвідувачка. Це наша помічниця». Видно, що дівчинка не зовсім розуміє, про що йде мова, але коли лікар вимовляє слово «волонтер», обличчя дівчинки світлішає і з'являється широка посмішка. Відразу видно, що в столиці Василинка вже познайомилась і подружилась з волонтерами. Знайомимося, пару хвилин розмовляємо. Дівчинка розмовляє повільно, через силу, але дуже старається. В мене розривається телефон, незручно постійно переривати розмову. Обіцяю Василині зайти через кілька хвилин - вона у відповідь беззахисно всміхається...

       З того часу, як ми дізнались, що у нашого Назарчика Манайло рецидив, мій телефон дзвонить постійно. Дуже багато людей переживають за малюка, моляться за нього, передають гроші, памперси, дитяче харчування. Дзвонять волонтери, дзвонять жертводавці, дзвонять чиновники. На сьогоднішній день ситуація з Назарчиком наступна. У малюка пухлина в мошонці. В понеділок хлопчика чекають в Інституті раку, малюка потрібно якомога швидше прооперувати. Але є і хороша новина - консиліум київських лікарів дійшов висновку, що у Назарчика немає метастазів у середостінні і в легенях, там просто збільшені лімфовузли. Ось і зараз, подзвонили з дитячого будинку, сказали, що готові усі документи для перевезення хлопчика до Києва, але у них немає грошей, щоб заправити машину до столиці і назад. Добре, гроші знайдемо, лише б не втрачати час і в понеділок бути в Києві. Будь ласка, моліться за нашого Назарчика!

       У маніпуляційній довгий час страшенно кричить дитина. Не знаю чому, але мені здається, що дитинка маленька. До кабінету заходить зав. відділенням зі словами: «Реанімацію викликали. Анестезіолога викликали». Під закритими дверима маніпуляційної, навшпиньках сидить незнайома мама і важко плаче, обійнявши коліна.Обличчя не видно, вона замкнулась у своєму горі. Не підходжу до неї. Чим я можу їй допомогти? У мене розривається серце від цього крику, а як їй, мамі? Господи, допоможи!

       Наступна палата - два Максимка, Басистий і Цихмиструк. Басистого Максимка я сьогодні вже бачила, а от про його тезку потрібно дізнатися все докладно, адже хлопчик вже пройшов усі хімії! Так, наш Максимко Цихмиструк вже пройшов три протоколи хіміотерапії. Останні хімії були важкими, з падінням аналізів, з терміновим пошуком донорів і з переливанням крові і тромбоконцентрату. Але зараз вже все позаду. Хлопчика відпускають на кілька днів додому. Якщо все буде добре, у Максимка будуть хороші аналізи, то в понеділок хлопчик заступить на курс опромінення.

       Тато Максима Басистого роздає всім смачні цукерки, які їм сьогодні принесли, і кидає мені в сумку кілька цукерок для моїх дітей.      

       У коридорі гамірно. Прийшов клоун Бім! Хлопчаки відразу одягають різнокольорові носики і вибігають з палат. Клоун став справжнім другом для дітей у відділенні. Біма чекають як казкового героя, до кожного його слова прислухаються, всі його фокуси намагаються розгадати і повторити. У відділенні на дві години стає шумно і весело. У коридорі звучить дзвінкий сміх дітей. Здається, тиху годину вже скасовано.

      Разом з Бімом заходимо в палату до Насті Небувайло. Дівчинка приїхала з Києва дуже слабенька, вона не ходила і практично нічого не бачила. Але час іде і наша малеча стала одужувати. Зараз їй вже набагато краще, зір відновився, дівчинка впевнено ходить. Лікування грибка продовжується і паралельно дівчинка набирається сил перед подальшим лікуванням. Перед входом у палату мама Інна тихенько говорить клоуну: «Попросіть її поїсти». Так, з апетитом у Настусі дійсно не дуже. Дівчинка дуже схудла і нагодувати її досить проблематично. Під час розмови з клоуном з'ясовується, що Настя дуже хоче записатись в школу клоунів. А ось і привід добре їсти! Виявляється, худих в школу клоунів не беруть! Настя з ентузіазмом з'їдає все, що було в неї на тарілці.

       Знову телефон. Дзвонить волонтер з Москви. Кілька наших дітей завершили лікування і їм потрібно їхати на ПЕТ-сканування. Наша помічниця уточнює деталі. Серед дітей, яким потрібно проходити обстеження - Яночка Костюкевич. Дівчинка пройшла дві хімії після операції і зараз перебуває вдома. У понеділок дівчинка пройшла МРТ, під оком видно ущільнення, але лікарі більше схильні до думки, що це ще не розсмоктався післяопераційний шов. Максимко Гордійчук теж пройшов МРТ. Результати чудові - жодних слідів ні пухлини, ні метастазів! Хлопчику потрібно пройти ще кілька сеансів опромінення і курс лікування препаратом Вінорельбін. Швидше за все, наші діти будуть їхати до Москви у вересні, але поки що нічого невідомо. Грошей ні на дорогу, ні на обстеження у нас поки немає. Як тільки буде відома ціна обстеження і дата поїздки, ми будемо знову просити вас про допомогу для наших діток.

        Ще одна дитина, якій зараз дуже потрібна допомога - Тимофій Московець. За допомогою численних жертводавців ми змогли погасити борг перед аптекою 15461 грн. Спасибі Вам! Завдяки Вам Тимофійко зараз далі проходить хімію. Окреме величезне спасибі за надану допомогу батьківському комітету дитячого садочка, в який ходить хлопчик.  Але на 10 вересня хлопчикові знову потрібно купити той самий препарат Мабтера 500мг. Потрібно знову 15461 грн. Грошей у нас ні копійки. У мами грошей теж немає, сьогодні вона купила три флакони Грастиму і все. Будь ласка, допоможіть Тимофію!

       Ще одна нова дитина. Вірніше не нова, вона вже є на Донорі - Данило Свєтчіков. Хлопчик повернувся з Києва до нас на лікування. Хлопчик важкий, на голові під пов'язкою видно місце операції. Молоді батьки тримаються з усіх сил, намагаються не впадати у відчай. Прозвучала сумна фраза «У нас найгірше, що може бути з самого найгіршого». Що відповісти на такі слова? Намагаюсь підбадьорити, але не знаходжу потрібних слів. Бабуся Данилка говорить про те, що вони вірять в краще і будуть боротися. Хлопчик посміхається і розповідає мені, що йому три рочки і його звуть Даня. Щиро сподіваємося, що все буде добре, не дивлячись ні на які прогнози.

       Вже збираюсь виходити з відділення, як раптом згадую, що я обіцяла зайти до Василини Мелещук! Як я могла забути про дівчинку! Василинка так само лежить, відвернувшись до стіни, а поруч перелякана мама. Виявляється, пів-години тому дівчинці раптово стало погано. У неї підскочила температура, посиніли руки та ноги. Лікарі швидко впоралися з ситуацією і зараз Василині вже краще. Мама дівчинки маленька, слабка і худенька, вона інвалід і погано ходить. Мама розповідає, як їй важко доглядати за дівчинкою. І тут же мама дякує Милостивому Господу за те, що дівчинка відновлюється після операції з видалення пухлини. Василинка дуже хоче ходити, але мама не може її водити, так як сама боїться впасти. Дівчинка з вдячністю розповідає про те, що їй допомогли інші мами і сьогодні вона зробила пару кроків по відділенню. Ще дівчинка часто згадує свого тренера з танців Романа і каже, що мріє вийти з лікарні і знову ходити на тренування. Виявляється молодша сестра Василини ходить в один клас з моєю похресницею! Який тісний світ! Мама дівчинки говорить про те, що до них у відділенні прекрасно ставляться всі лікарі і всі медсестри, що вона очікувала в чужому місті все, але тільки не такого ставлення. Виходжу з палати як в тумані. З одного боку величезне горе цієї родини, втрата чоловіка, а тут ще страшна хвороба дочки, а з іншого - такі слова вдячності!

       Діти в коридорі запитують, чи прийдуть сьогодні волонтери на арт-заняття. Впевнено відповідаю, що точно прийдуть. Діти запитують, що вони будуть робити. Кажу, що це секрет і мені такі секрети не розповідають, бо я не приходжу на творчі заняття. Бачу загадкові посмішки на обличчях малюків. Ще б пак, адже їм секрети довіряють, а мені ні!

       Заходжу ще на хвилинку до Саші Ткач, адже вранці поговорити не вдалось, дівчинка була під наркозом. Олександрі сьогодні видалили венозний порт (з ним були проблеми) і поставили підключичний катетер. Дівчинка вже вийшла з наркозу і сміється з розповіді тата про те, що коли її привезли в палату, вона намагалась вкусити за палець анестезіолога. Мама Олександри їде додому приготувати на завтра їжу і пропонує підвезти мене до аптеки. У машині мама розповідає, як розділилось життя на дві частини. У попередньому житті були якісь проблеми, суєта, а в цьому житті все зовсім по-іншому. Все перевернулось. Здається, сьогодні я такі слова вже чула. Ще Люда говорить про те, що кожного разу дивується тому, що люди жертвують гроші для її дівчинки. Я відразу згадую про те, як минулого тижня тато Саші ледве стримував сльози, коли йому прийшла СМС, що на картку пожертвували ще 500 гривень. Чую, як бринить голос Людмили і намагаюсь не перебивати. «Які ми були щасливі в минулому житті! У нас була здорова дитина! Чому ми цього тоді не розуміли?».

       День закінчується. Їду додому. В маршрутці розумію, що мене переповнюють сльози. Відвернувшись до вікна, плачу. Плачу від нестерпного болю за цих дітей, плачу від радості за цих дітей, плачу від того, що розумію, наскільки я немічна перед їх горем, плачу від почуття величезної подяки за те, що Господь дає сили приходити до них знову і знову і хоч на мить розділити їх горе.

      Приїжджаю додому. Вдома шумно, діти як завжди не можуть поділити іграшки і відмовляються від здорової їжі, вимагаючи смажених оладок. Після вечері дістаю з сумки цукерки від Максимка. Бачу ті ж іскристі очі, що й у дітей в лікарні. Від усього серця дякую Господу за здоров'я дітей і за сьогоднішній день, яскравий, як тропічний захід сонця. Такі дні потрібні, щоб скинути втому і йти далі. Господь своєю милістю ще раз показав мені що важливо, а що - суєта.

       Діти біжать гуляти на вулицю, але через кілька хвилин з криками й свистом повертаються назад. У сусідки на паркані сидить справжній лелека! Біжимо дивитись. Величезний птах стоїть на паркані і зовсім близько підпускає до себе всіх дітей. Вперше в житті настільки близько бачу лелеку. Ще одне диво сьогоднішнього дня! Виявляється, вчора на городі у сусідки ходив лелека з перебитим крилом. Жінка поманила голодного лелеку до себе у двір, дала йому хліб і воду, він повечеряв і залишився ночувати у дворі. А вранці вона побачила ще одного лелеку поруч з пораненим. Ось так вони і провели весь день. Один птах у дворі, а інший поруч на паркані. Ми довго губились у здогадках - це мама і дитина, або «чоловік» і «дружина», або просто лелека, що пролітав поруч. Але це не важливо. Важливо інше - у його маленькій пташиній голові чітко записано найголовніше: «Не можна кидати ближнього в біді. Треба бути поруч». Якщо такі прості закони зрозумілі птахам, то напевно, і нам, людям, вони теж доступні.

      Прошу Вас, будьте поруч з цими дітьми. І тоді їх життя стане трішки світлішим. А про те, яке світло проллється на Ваше життя, розповісти словами просто неможливо!
 
 
Категорія: Новини відділення | Додав: Anton (2012-08-27) | Автор: Мар'яна Рева
Переглядів: 1610
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]