A A
RSS
Головна » Статті » Події » Новини відділення

Жахливі атавізми дитячої реанімації...

   Якщо вам доводилося коли-небудь бувати біля реанімації, то ви могли звернути увагу на велику кількість людей, що знаходяться під дверима того страшного відділення. Моя робота пов"язана з реанімацією. Дуже добре знаю особливості її роботи з внутрішнього боку дверей, на які щоденно дивляться з тривогою, страхом і сподіваннями тисячі людей у нашій державі. В житті довелося стояти і зовні цього містичного відділення. І тому з власного досвіду знаю, що переживають і скільки нервових клітин втрачають щоденно рідні пацієнтів, що лікуються там. Що думають і чим живуть рідні тих, чиє життя коливається немов на шальках терезів і ніколи до кінця не знаєш коли і яка шалька зрештою переважить.

   Ще з радянських часів у нас було прийнято, що в реанімацію, тим більше дитячу, заходити не можна. Можливо, ви не знаєте, але цей страшний атавізм в Україні зберігається досі. Діти лікуються всередині, а батьки очікують назовні. Полистайте в інтернеті і ви знайдете гори статтей, де здавалося б розумні люди дискутують над тим, потрібно чи не потрібно пускати рідних в реанімацію. Особисто для мене це нагадує один із вселенських соборів, на якому дискутувалося про те, існує чи не існує у жінки душа. Деякі підприємливі і не зовсім чесні медики навчилися заробляти на тому собі дивіденди. За кількадесят гривень без шуму заводять всередину і дають змогу подивитися на важкохворих рідних зблизька. Час від часу я стикаюся з тим, що на лікарняному ліжку бідолашна дитина робить останній у житті подих, переляканими очима шукає маму, а навколо бачить лише чужих людей. У цей самий час мама сидить чи стоїть під дверима, молиться і чекає, що за двері вийде лікар і спокійним впевненим голосом промовить, що дитинці хоча б трішечки, але стало краще. Уявіть собі батьків (і мене приголомшеного), коли я виходжу через ті двері, мама хапає мене за руки, пронизливо читає мої очі, а я опускаю їх додолу і тремтячим голосом майже шепочу: "Ми робили все, що могли, але на превеликий жаль..." Мені не хочеться, щоб ви уявляли, що роблять тоді батьки і як почуваємося ми, лікарі, але насправді це найважча частина нашої роботи.

   Від самого початку моєї практичної діяльності поставив собі за мету зробити так, щоб батьки могли заходити до своїх дітей і проводити з ними якомога більше часу. Можу похвалитися, що у нашій Рівненській обласній дитячій лікарні у цьому є справді прогрес. Але скільки таких лікарень в Україні?! Чим же пояснюється така заборона? Вважається, що сторонні люди можуть занести всередину якусь інфекцію і цим самим погіршити і без того важкий стан хворих. Що ж, легенда звучить гарно. І все ж, на підсвідомому рівні розумів, що щось із цією легендою не так. Справжнє розуміння прийшло після того, як побував на стажуванні у Сполучених Штатах.

   Заходжу там в дитячу реанімацію. Окрім того, що всі палати одномісні, в кожній палаті передбачене спальне місце для когось із батьків і всюди біля хворих знаходяться рідні. Але це ще не все. Стою з лікарем в одній із палат. Лікар оглянув дитину і пояснює мамі, що змінилося за останній час. Тут відчиняються двері і в палату заходить приємна молода жіночка з не менш милою собачкою. На ошийнику песика лікарняний бейдж. І тут жіночка запитує: "Чи не хоче ваша дитина погратися з песиком? А, можливо, вона хоче, щоб собачка просто постояла поряд і повиляла хвостиком?" Виявляється, це волонтерка, яка має спеціально навчену і вакциновану собачку. Вона ходить по дитячим палатам і допомагає хворим діткам і їх рідним посміхатися в часи болю. В іншій палаті побачив музикантку зі струнним інструментом, схожим на арфу. Вона сиділа біля ліжка хворої і грала. Пацієнтка лежала із закритими очима, можливо, була без свідомості. На її обличчі було помітно легку посмішку. Після всього побаченого задаю лікарю провокативне запитання: "Чому ви дозволяєте рідним і волонтерам заходити і бути в реанімації біля хворих?" Відповідь мене зворушила. ЛІкар спочатку здивувався і так само здивовано вигукнув: "А як інакше?! Хвороба викликає у дитини великий стрес. Лікарняна обстановка також. Незнайомі медики так само. І якщо в цей час від неї забрати рідних, то цей стрес лише посилюватиметься. А це ніяк не сприятиме одужанню! І ми робимо все можливе, щоб заспокоїти дитину, покращити її самопочуття. Тоді і лікування пройде краще," В той час мені хотілося провалитися крізь землю. Я відчув себе людиною з кам"яного віку. Ще б пак. У 21 столітті лікар не повинен задавати таких запитань. Я йшов з лікарні, а в голові стояло: "Ми робимо все, щоб покращити самопочуття і комфорт хворої дитини."

   Кожного дня я заходжу всередину нашої лікарні і зустрічаю вивіску-звання, отримане після якоїсь чергової акредитації - лікарня, доброзичлива до дитини. І тепер запитую себе і всіх, хто до цього причетний: чи все ми робимо для того, щоб відповідати цьому званню? Скільки ще має існувати в Україні цей жахливий пережиток? Скільки ще дітей повинно померти зі страхом в очах, не знаходячи поряд найрідніших?

   А скептикам, які досі вірять в інфекцію, якою можна заразити важкохворих, приведу приклад того, що ми вже пройшли. Пам"ятаєте пологові будинки 20-30 років тому? Тоді про породіль і новонароджених говорили так само. Зайти стороннім у пологовий було неможливо, а продуктові передачі передавали крізь маленьке віконце у дверях, як в інфекційній лікарні. І все лякали інфекцією, яку можна занести всередину. Що маємо тепер? На пологах може бути присутня мало не вся родина, провідувати породіль ходять всі, кому не ліньки. Додому жінку з дитиною відпускають на 3-й день після народження. І що думаєте? Більше інфекції стало чи смертність немовлят збільшилася? Нічого подібного! Показники покращилися. Чому так сталося? Причин багато, але це вже тема іншої розмови.

Джерело

Категорія: Новини відділення | Додав: Anton (2015-03-12)
Переглядів: 416 | Коментарі: 1
Всього коментарів: 1
1  
Так, була і я під цими дверима 8 років тому,,,жахливі хвилини переживала щодня 1,5 місяці,  Пережите залишиться зі мною до кінця життя, Все саме так як Ви пишете, Мій  8-річний хлопчик помирав там один , без мене, мене не було поряд в останню його хвилину.  Надіюсь щось зміниться, надіюсь...

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]