A A
RSS
Головна » Статті » Статті » Твори

Рак – пекельні перегони?

Пригадуються мені події не так далекого 2010 року, коли по виразах облич моїх близьких можна було з легкістю здогадатися про їхні думки: «чому це лихо нагрянуло саме в нашу родину? За що нам таке? Що нам тепер робити?». Щось приблизно таке першим виникає в головах більшості людей в ті хвилини, коли свідомість більш-менш повертається після шоку, отриманого від почутого діагнозу. На перший погляд така ситуація може здатися глухим кутом і для більшості українських родин це більше ніж реалії, нажаль. Хочеться тішити себе думкою що це все сон і наступного ранку все повернеться на свої місця і онкохворий відкриє очі в своїй затишній кімнаті, а не в лікарняній палаті і відчує себе абсолютно здоровим, як раніше... Але зовсім недавно нібипролунав грім серед ясного неба і з’явилися тривожні грозові чорні хмари, які нічого доброго не віщують. Так, почути діагноз «рак» - це завжди несподівано. Батьківське серце по-особливому стискається, починає боліти та тривожніше пульсувати, коли діагноз постановлено дитині і необов’язково своїй. Мимоволі усвідомлюєш що самостійно боротися з цією хворобою – це як голими руками дертися не скелю. Непідйомні суми, необхідні для лікування здаються просто захмарними та нереальними для бюджету всієї родини. А в тих умовах, що створені сучасним вітчизняним МОЗ та державною системою загалом, до фінансової проблеми (детальніше наприклад тут ) додається проблема доступності ліків в Україні. Адже для того, щоб ефективно боротися із раком, хвора дитина має бути своєчасно забезпечена і ліками, і необхідними витратними матеріалами, яких на сьогодні у відділеннях лікарень нема (детальніше тут). Коли необхідно терміново надавати хворій дитині кваліфіковану, швидку та якісну медичну допомогу, батькам треба думати яким чином і де дістати спочатку кошти на лікування, а вже потім де діставати необхідні препарати (детальніше тут) та супутні допоміжні матеріали…

Але стіну пробити треба – за нею новий світ, нова дорога, нова доля. Зібрати усю мужність у кулак та боротися наперекір усьому – в першу чергу наперекір державі, яка зазвичай керується статистикою, в дива не вірить, а більше любить вішати клеймо і як кажуть в народі - ставити хрест; наперекір рідним, які в більшості випадків звикли сліпо довірятися офіційній медицині і відповідно намагаються допомагати з опущеними руками, відчаєм і мокрими очима; та й зрештою наперекір собі, а швидше своїй байдужості в різних її проявах. Так, сльози, які проливають рідні онкохворого, наповнені страхом, відчаєм, душевним болем, співпереживанням і вони є найщирішими, але одними сльозами ділу не зарадиш…

       Далі мені хотілося згадати про Бога, віру, церкву, християнство та вкотре ділитися своїми знаннями, переживаннями та досвідом, акцентувати увагу на необхідності починати з духовності, про яку говорив Отець Віталій Поровчук на прес-конференції, що проводилася в день онкохворої дитини та була присвячена висвітленню поточних проблем лікування таких дітей в Україні (прес-конференція, частина 2). Але мабуть краще в даному випадку не робити акцент на духовні цінності, а вибрати більш сприятливішу обстановку, ніж зараз? Сформовану корумповано-брехливу систему одними сльозами та духовністю не зломити.
Категорія: Твори | Додав: Саша (2012-02-19) | Автор: Олександр Гончарук
Переглядів: 651 | Коментарі: 2 | Теги: доступність, пекельні перегони
Всього коментарів: 2
2  
Чомусь після прочитання статті мимоволі постає пиатння: Коли ми нарешті будемо жити в країні, коли «обрана» нами влада перестане «набивати собі кишені» усім підряд і хоч бодай на мить згадає про «простих смертних»? Мабуть, це питання у кожного риторичне? Ну добре. Нехай така влада, якій немає часу на те, щоб хоч на середньому рівні забезпечити нашу медицину ліками, та ще й в такій галузі. А що вже казати про самих лікарів? Кожного разу дивуюся: чому за кордоном лікують, а в нас – приречують??? Аякже клятва Гіппократа? Шкода, що саме збіг цих двох обставин призводить до розчарування хворих, до втрати повної надії. Можливо, мені легко казати. Я ж не лікар. Правда, сама колись хотіла ним стати (та й зараз хочу). Але, дивлячись на теперішній скептицизм лікарів, жахаюся: невже б і я така стала: байдужа, лицемірна..? А як же хворому жити?Хоча, не всі однакові, брати всіх під одну гребінку неправильно, не все й від них залежить, але… Сьогодні зранку прочитала вислів: Зроби все можливе зі свого боку, все неможливе зробить Бог. Тому погоджуюсь з автором статті, треба докладати всіх зусиль, рятувати дітей, близьких наперекір всьому. Якщо Бог дає біду. то він пошле і сили, і засоби на її подолання. Неможливо тільки виправити промисел Божий, а здоров"я і життя можна вимолити. Можливо, мені легко казати, але в мене в родині була подібна ситуація, і ми намагалися робити все можливе. А ще головне вірити і не опускати руки, і вселяти цю віру хворим. Бо "верхи", обрані нами не за нашої волі, точно ніяк про нас не попіклуються.

1  
Це точно!

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]